Пси війни або чотирилапі герої, які брали участь в боях за Тернопіль в 1944 р.

В Україні в 2022 р. став відомим пес Патрон, який допомагав розміновувати українську землю після втечі російських окупантів. Собаки завжди допомагали людям. Саме чотирилапі герої взяли участь у бойових діях Світової війни на всіх ділянках радянсько-німецького фронту, зокрема й в операції по захопленню Тернополя.Варто сказати, що під час цієї війни радянська Червона армія нічого не пожаліла для перемоги. А тому на цей вівтар було покладено матеріальні ресурси велетенської країни, життя мільйонів людей і … собак (нічого дивного, адже й вони тим більше, лише гвинтики в механізмі радянської тоталітарної машини).  Детальніше про це розповідає видання ternopil.name.

Як повідомляє видання НВ, під час світової війни Червона армія активно використовувала собак у різних якостях: пси були саперами, санітарами, а також живими мінами. 

«Емоції» німецьких військових від радянського ноу-хау

«Диявольська зброя Червоної армії». Так Пауль Карель, колишній глава прес-служби Йоахіма Ріббентропа, міністра закордонних справ Третього рейху, називав зовсім не технічні знахідки радянських інженерів. Ці слова у книзі «Гітлер йде на схід» він адресує собакам-мінам. Тренованих псів радянські війська масово використовували у перші роки Другої світової війни на території СРСР. Карель стверджує, що чотирилапі бійці з прив’язаною до них вибухівкою викликали у німецьких солдатів такий жах, що вони одразу розстрілювали будь-яку тварину, що швидко рухалася.

Радянські військові історики неодноразово цитують повідомлення, з яких випливає, що в деяких боях собаки-камікадзе виводили з ладу кілька десятків німецьких танків.

Початок розробки «зброї»

На розробку цієї «зброї» ще до війни Країна Рад кинула чималі сили та кошти. Військове собаківництво в 1930-х роках у СРСР набуло чи не промислових масштабів. Армійське керівництво залучало до цієї сфери найкращих учених-кінологів, дресирувальників і навіть школярів.

Торішнього серпня 1924 року Реввійськрада СРСР видав наказ: «З метою проведення дослідів із застосування собак у військовій справі організувати досвідчені розплідники-школи військових собак у частинах Червоної армії». Відразу після цього відкрили і перший подібний заклад – під Москвою, біля станції Кусково. Розплідник очолив полковник Микита Євтушенко. У штатному розкладі № 14/19 нового підрозділу виявилося дуже багато командирів: «Командний склад – 17 осіб, рядовий склад – шість осіб, курсантів – 12 осіб, собак-учнів – 12 голів». Виглядала вся витівка курйозно.

Проте Євтушенко з ентузіазмом поставився до завдання. Він організовував експедиції на Кавказ і північні області для вивчення місцевих порід собак. Через два роки йому на допомогу у наказовому порядку направили вчених-генетиків Миколу Ільїна та Юрія Фролова, які створили науково-експериментальну лабораторію із собаківництва. Псів виховували вже виходячи з фізіологічних теорій Івана Павлова та Едварда Торндайка. Знаменитим дресирувальникам із сімейства Дурова теж довелося поділитися своїми секретами з Червоною армією, хоча зазвичай циркові методи дресури їх творці тримають у таємниці.

На параді. Київ 1936 р.

Розширення проекту

Незабаром собачі розплідники почали з’являтися по всій країні. Посприяла цьому і боротьба зі шпигунами, що перетворилася на масову істерію. З початку 1930-х, після процесів над «зрадниками батьківщини», запроваджених капіталістами ворогів, стали шукати серед співгромадян навіть діти.

В дітей з подачі дорослих з’явився образ героя, якого варто було рівнятися, – міліціонер чи прикордонник з вірним псом, який переслідує шпигуна. В піонерських будинках теж стали створювати розплідники, а в газетах нерідко можна було зустріти заголовок: «Піонер виховав собаку і віддав її на кордон». До речі, за час війни радянські громадяни віддали близько 600 тис. вихованих тварин на потреби оборони.

Потрібність службових псів для Союзу культивувалася у всьому. Так, собак почали ставити в колони на військових парадах, які на той час проводилися з нагоди всіх великих свят.

Не минула державна собача справа й Україну. Особливо процес активізувався після того, як 1936 року в Києві відбулася виставка службових порід. Україна стала тим місцем, де собаки, якщо вірити радянській історіографії, здійснили справжній подвиг.

Собачий епос в Легедзіно

Ще й зараз у селі Легедзине на Черкащині старожили розповідають про те, що дресировані пси стали живою зброєю під час бою загону Коломийської прикордонної комендатури, що відступила сюди, з німцями, що стався наприкінці липня 1941 року.

Тоді вермахт оточив на підступах до Дніпра велике угруповання радянських військ і почав її знищення. Загін із 200 прикордонників, які розмістилися в Легедзіно, змушений був дати бій німцям, роздавши перед цим місцевим селянам своїх службових собак. Жителі села розповідали, що з першими пострілами вихованці втекли з дворів до своїх вожатих на передову. А коли радянським солдатам довелося піти в рукопашну, що при поганому озброєнні Червоної армії траплялося на той час часто, за ними в бій пішли і собаки – 150 псів. Тварини, як описували цей бій радянські історики, кидалися на ворога, чим викликали у лавах противника паніку.

Наскільки це дійсно відповідає – сказати складно. «У тому бою вцілів лише один боєць – Олександр Фокі. Він пройшов усю війну і залишив спогади навіть про битву під Легедзіно, – розповідає Владислав Чабанюк, директор місцевого історико-культурного заповідника. Селяни під час бою ховалися у льохах і вийшли, коли вже все стихло. Навряд хтось поблизу міг бачити подвиг собак». Залишки прикордонників та собак селяни поховали у братській могилі. 2003 року на місці бою відкрили пам’ятник людям та собакам.

Собаки-камікадзе в боях під Вязьмою

За перші місяці війни німці зайняли більшу частину європейської території СРСР. При цьому лише в полон потрапило понад 2 млн. радянських солдатів. Восени-взимку 1941 року Червоної армії стало гостро бракувати особового складу. Щоб уберегти людей, керівництво хапалося за соломинку: у школах для службових собак вирішили використати їхніх вихованців як живі бомби. І цей план удався.

Пауль Карель зі слів співвітчизників, що воювали на східному фронті, описував так «живу зброю» противника: «На спині такі собаки несли дві сідельні сумки з вибухівкою або протитанковими мінами. Як автоматичний детонатор служив дерев’яний штир сантиметрів десять завдовжки. Собак спеціально натягали підлазити під танки. Якщо штир нахилявся чи ламався, відбувався вибух».

Вперше німці почули про собак-камікадзе восени 1941-го на ділянці фронту Брянськ-Вязьма. Там наступав зокрема танковий полк Хассо Мантойфеля. Серед його солдатів поповзли розповіді про кількох радянських солдатів, які потрапили в полон. При кожному із них був пес. На допиті вони пояснили, що використовують тварини для підриву танків. Над полоненими тільки посміялися.

Але буквально за кілька днів німецькі танкісти зрозуміли, що собаки-міни – не жарт. Карель переказував спогади одного з учасників тих подій: «Перший собака підринула прямо під головний танк. Спалах, приглушений гуркіт, фонтани бруду, клуби пилу, яскраве полум’я. Унтер-офіцер Фогель першим зрозумів, що відбувається. Собака! – закричав він. – Собака! Стрілець вихопив «парабелум» [пістолет] і вистрілив у другого собаку. Промахнувся. Вистрілив знову. І знову мимо».

Битва за Москву

Ганс фон Люк командував 7-м танковим розвідувальним батальйоном під час боїв під Москвою. Він одним із перших зустрівся з незвичайними камікадзе. Фон Люк мав славу танкового аса, на рахунку якого було чимало перемог. Але навіть його тварини бентежили.

«Одного разу, коли ми збиралися покинути одне з сіл, до нас кинувся собака, який виляв хвостом і підвивав, – писав фон Люк у мемуарах «Танкова команда». – Ми спробували її зловити, вона кинулася під танк, і за кілька секунд пролунав сильний вибух. Машина отримала пошкодження, але, на щастя, не спалахнула. Ми кинулися до загиблої тварини і виявили, що до неї прикріплено вибухівку з детонатором, який приводився в дію за допомогою невеликої пластини».

Відгук радянського генерала

Генерал-лейтенант Дмитро Лелюшенко, командувач радянської 30-ї армії, у березні 1942 року повідомляв штаб: «Практика застосування в армії собак 1-го винищувального загону показала, що за наявності масованого застосування противником танків протитанкові собаки є невід’ємною частиною оборони. У період розгрому німців під Москвою пущені в атаку танки противника почали відступати після атаки собак винищувального загону. Противник боїться протитанкових собак і спеціально на них полює».

Військова статистика

Російські історики стверджують, що лише в боях за Сталінград у 1942–43 роках собаки-камікадзе вивели з ладу 63 танки.

А у найбільшій танковій битві тієї війни – влітку 1943 року під Прохорівкою – собаки підпалили 12 німецьких танків.

«Живі міни» використали ще деякий час після битви під Курськом. Про це свідчить, наприклад, повідомлення керівництва радянської 6-ї армії у вересні 1943 року:

«У боях на білгородському напрямку батальйон знищив собаками-винищувачами 15 танків противника».

Але це, мабуть, останнє повідомлення про тварин-камікадзе. Того ж року від них довелося відмовитись. Червона армія вела стрімкий контрнаступ по всіх напрямках, перекинувши з Далекого Сходу нові сили. У танкових атаках радянські війська дедалі частіше виявляли ініціативу, а собаки почали часто плутати свою техніку з ворожою.

У чому секрет?

Радянські службові собаки у німців справді викликали страх. У них було складно потрапити, оскільки тварини рухалися швидше за людей. Розміри пса теж давали йому більше шансів уберегтися від стрілецького вогню чи осколків. Та й сам факт того, що «росіяни» якимось чином навчили собак підривати танки, тиснув на нерви німецьким танкістам.

Дресирування чотирилапих «вбивць танків» велося виходячи з порад вчених-рефлектологів. Кожна школа собаківництва була лабораторією, де уважно вивчали індивідуальну поведінку всіх псів. Протягом кількох днів собак не годували, а потім давали поїсти під дном танка. Через деякий час – під машиною з увімкненим двигуном. Таким чином, вже сам вид танків викликав у собак слиновиділення, оскільки вони асоціювалися у них із прийомом їжі. На останньому етапі пес отримував годівлю вже під танком, що рухається.

Ось так знання психології собак та практичні заняття з ними призвели до того, що за всю війну «пси-червоноармійці» вивели з ладу близько 300 одиниць ворожої бронетехніки.

Бойові дії за Тернопіль

На початку 1944 р. радянська армія просувалась вперед відтискаючи німецькі війська з території України. Для захоплення Тернополя (на той час місто ще називалося Тарнопіль) було використано сили 60-та армії генерала Черняховського (чотирнадцять стрілецьких дивізій, 1-ша артилерійська дивізія, 3-тя мотострілецька бригада). Німецький гарнізон складався з 16 тис. осіб, а за деякими даними з 5 тис. осіб.

Тактика радянського штурму, коли після нещадної артилерійської підготовки вперед йшли піхотні частини була використана й цього разу. Але з деякими змінами. Для штурму міста і вуличних боїв було задіяно самохідні артилерійські установки СУ-152 важкого самохідного артилерійського полку. Вони відпрацьовували в нашому місті знищення укріпленнях вогневих точок. Гармата в цієї установки була така потужна, що будинки розліталися на купу каміння. Тільки вузькість вулиць зберегла частину тернопільських архітектурних див.

Обидві сторони використовували в боях штрафні батальйони. Так, німецький 500-й батальйон був повністю знищений, але показав дива героїзму та впертості під час оборони міста.

Чи був в німців врятувати свої війська? Так, адже на допомогу обложеним було спрямовано німецьку танкову групу Оберста Вернера Фрібе, до якої входило 60 танків, 30 штурмових гармат, 6 самохідних гармат та 101 бронетранспортер. Їй не вдалося прорватися, а тому частина німецького гарнізону здалася. Після захоплення міста радянськими військами братські могили були на Театральному майдані, Привокзальній площі та майдані Волі.

Подвиг собак в боях за Тернопіль

В цій війні людське життя мало цінувалося. Особливо з радянського боку. Адже людина – це лише гвинтик в механізмі радянського режиму. Її можна змінити. А тому такі великі втрати не дивина під час боїв за рядове місто, яке не мало важливого стратегічного значення. В той же час після війни історики називали бої за місто «малим Сталінградом». Тут гинули солдати, офіцери, цивільні: діти, жінки, старші люди. Війна нікого не берегла.

Страждали і тварини. Ось історія, яку можливо пам’ятають старожили Оболоні, вулиці Білогірської, села Петриків. Наступаючим на місто радянським військам дуже заважав німецький бронепоїзд, який наприкінці березня 1944 р. курсував колією з Березовиці, понад річкою, вздовж Білої гори і завдавав ударів з гармат і кулеметів. Йому нічого не могли заподіяти, адже він не підпускав до себе саперів, швидко маневрував, вміло відбивався від авіації та мав товсту броню. Дивізіон протитанкових гармат, який прикривав війська з петриківського берега річки Серет не зміг витримати артилерійської дуелі з потягом і був знищений.

Варто сказати, що колія по якій їздив потяг пролягала високим східним берегом Серету. Річка тоді була неглибока, чиста, вкрита жовтими та білими ліліями. На берегах росли верби та осока. Саме тут їздив туди й сюди потяг і поливав радянських військових гарячим свинцевим дощем.

Одного дня в Петриків приїхав критий вантажний автомобіль з якого висадились 15 гарних собак на повідках. Господарі собак або іншими словами кінологи, сержанти Червоної армії, наказали собакам лягти. Далі з автомобіля винесли дерев’яні скрині з яких вивантажили рожеві «баняки» з ременями по боках. Ці «прилади» прив’язали до собак і вивели їх на луг за село. Тобто, напроти колії, де їздив туди-сюди бронепотяг. Військові подали уривчасту і голосну команду і далі собаки, всі як один, кинулися до німецького бронепоїзда.

Далі все відбувалося як у сповільненій кінострічці. Собаки летіли зі швидкістю стріл, німці поливали їх з кулеметів, але на вигоні не змогли поцілити в чотирилапих нападників. Далі річка. Чи вийде її швидко подолати? Сірі клубки шерсті стрімголов кинулися до води і за секунду вже було видно лише їх голови. Саме тут німецьким кулеметникам вдалося кількох підстрелити. Та інші змогли перепливти і кинулися вгору до своєї цілі. А далі сталося найстрашніше: магнітні міни на спинах собак підтягнулись до металевого дна і пролунала серія вибухів. Вони були такі потужні, що вагони потяга перекинуло на протилежний бік колії. В такому стані вони пролежали до кінця війни.

Пізніше очевидці бачили, як серед білих та жовтих лілій, довгого «волосся» верб, водоростей лежало три собачих тіла з рожевими мінами на спинах. До них ніхто не наближався, хоча й знали про те, що вантаж реагує лише на металеву масу. Собак жаліли, але розуміли, що це війна і їх жертва була не даремна. Вони були воїнами – фанатичними і вірними (обманутими своїми вчителями, господарями), але все ж приреченими на смерть. Їх геройський подвиг врятував чимало життів.

Отже, собаки, як і люди брали участь у Другій світовій війні. Зокрема, у боях за Тернопіль. А які героїчні історії про собак ви пам’ятаєте? 

Get in Touch

.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.